Сімейна садиба Драгоманових

Батько Михайла Драгоманова Петро Якимович після закінчення державної служби повернувся на рідну Полтавщину, де придбав маєток. Садиба розташовувалася на одному з мальовничих пагорбів міста Гадяч, у самому його центрі, неподалік від Соборної площі. З цієї гори, яка після того, як тут оселився Драгоманов, стала називатися Драгоманівською, відкривався чудовий краєвид на всю округу.

У 1839 році Петро Драгоманов одружився з дочкою полтавського дворянина Івана Прокоповича Цяцьки — Єлизаветою. У садибі на горі й оселилося молоде подружжя. Саме в цій садибі народилися та виросли всі їхні діти — Михайло, Іван, Варвара, Ольга, Олена й Олександр.

Сестра Михайла Драгоманова Ольга, більш відома як Олена Пчілка — українська письменниця та мати Лесі Українки — у своїх спогадах залишила мальовничий опис краєвиду, який відкривався з Драгоманівської садиби:

«Є на Україні, серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид! Се той, що в’являється перед очима, коли дивитись на нього з високого узгір’я стародавнього, гетьманського міста Гадяча. Станете на краю Драгоманівської гори — і перед вами відразу розстелиться велика долина Псла. Та яка ж широка й розмаїта! Псьол звивається по ній химерним бігуном, леліючи плетеницею рукавів-перетоків; а тут ще й сестриця Грунь вибігає з очеретів і перед самим Гадячем впадає Пслові в обійми, доповняючи його води чистою, блакитною течією та обгортаючи разом з ними той милий острівець, що лежить, мов у віночку з кучерявих верб: кучері їм звили ті щедрі води. Поза островом геть далеко стеляться долиною луки, яріють зеленощами свіжих трав, перелісків та поодиноких розкішних дерев, що розбіглися по тих просторах. Перед тією панорамою, мов збігла з гадяцького узгір’я й стала на останньому горбочку, над самими водами й луками, маленька церковка, присвячена архангелові Михайлові, патронові города; поблискує золотим хрестом, окрита високими гіллястими деревами. Дійсно, тільки б на ангельських крилах витати над тим краєвидом! Гарний він літньою порою, як пишає зеленощами, радісним життям; красен і зимовою добою, як долина здається ще просторішою — укрита широким, білим сніговим подолом, що сяє блисками і по сивій мережці вод, скованих кригою, і на білих роздолах, і по срібних кучерях дерев, опушених інеєм; красен той вільний краєвид і напровесні, як уся велика біла пелена повернеться в широку, вільну повінь, розіллється геть-геть долиною, а небо весняне відбивається в ній сяйвом, блакиттю! Ліворуч від Драгоманівської гори біліють хатки, розбіглись по підгір’ю разом із садочками, вільно, де самі хотіли, спускаючись до гадяцького Подолу. Ще далі, за Груню, простяглося друге велике узгір’я, обгортаючи понад Пслом широку долину; внизу підгір’я видніють села, понад ними красуються різними барвами картаті ниви, вище, на самім обрію, стоять високі, думливі могили, насипані у прадавні часи невідомим племенем. Увесь краєвид замикається проти Драгоманівської гори темною, довгою смугою поважного бору. Такий краєвид побачите з Драгоманівської гори, з того крутого виступу гадяцького узгір’я, що найближче підступився до Псла, щоб найліпше бачити красу його долини».

Ізидора Косач-Борисова (наймолодша рідна сестра Лесі Українки) згадувала:

«Будинків на садибі було три — один більший і два малі флігелі. Всі вони були криті соломою, хоч у кінці 1890-х рр. і в Гадячі всі будинки були під залізними дахами… Ця драгоманівська садиба в Гадячому, в якій мама і вродилася (як і мамин брат Михайло Драгоманов та й інші мамині брати і сестри), — це давній осідок маминих батьків, відколи вони побралися. Отримавши її по заповіту від матері у 1895 р., мама старалася її зберегти й надалі в такому вигляді, як вона була здавна, нічого не перебудовуючи в ній. Тільки докупила до неї внизу під горою ще маленький домик із клаптиком городу й вишневим садком».

У 1920-х роках садиба була націоналізована. Весь архів і фотографії, які зберігалися в садибі, стали власністю створеного тут музею імені М. П. Драгоманова.

Після закриття музею в середині 1930-х років більшість матеріалів передали до Лохвицького краєзнавчого музею імені Григорія Сковороди, незначну частину — до краєзнавчого музею в Ромнах. Напередодні 70-річчя з дня народження Лесі Українки (1941 р.) більшу частину фондів з Лохвицького музею передали до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. У 1960 р. велика кількість цих фондів перейшла до Літературно-меморіального музею Лесі Українки в Києві.

Сьогодні від садиби Драгоманових не лишилося й сліду. У 1952 р. її знесли для спорудження пам’ятника командувачу 47-ї армії, яка визволяла Гадяч у роки Другої світової війни. Але пам’ятник так і не було встановлено. Зараз на місці садиби Драгоманових зведено житловий масив.

Джерела та література

1. Тамара Скрипка. Родові садиби Драгоманових-Косачів як культурно-історичний феномен.
2. Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка): Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / Автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка.

Фото:
1. Панорама Гадяча із Драгоманівської гори. Джерело: Леся Українка. Енциклопедія життя і творчості.
2. Будинок Драгоманових у Гадячі. Рідкісне фото початку 20 ст. Джерело: Леся Українка.Енциклопедія життя і творчості